Років за сто все мине.
Затягнеться пусткою
І затихне.
Пам’ять обірветься,
Мов павутина на вітрі.
Життя триває далі,
Поки про тебе говорять,
Надаючи живучості.
Так глузд уперто відмовляється
Віддати найдорожче землі,
Бо серце – найвірніше сховище
Та прихисток,
Де всі спрагло – молоді,
Дзвінкосміхі,
Зосереджені на світлі.
Пориваючи з диханням, зникає відразу
Мова,
Тому ніхто не знає, що буде далі,
Який пейзаж промайне
Чи застигне мерехтінням.
Зустріч – це завжди двоє,
Самотнім ніхто не залишиться.
Everything will be over in one hundred years.
It will be covered my meaninglessness
And it will fade away.
The memory will be interrupted,
Like a cobweb in the wind.
Life goes on,
As long as you are talked about,
Thus you become more energetic.
This way your mind obsoletely refuses
To share its cherished values with the ground,
Since the heart is the most reliable
Hideaway and asylum,
Where everyone is youth-thirsty,
Laughtersonorous,
Light-concentrated.
The language disappears at once,
After it has parted with breath,
Therefore no one knows what happens next,
Which landscape rushes past you
Or gets hardened like a shimmer.
An encounter is always about the two,
No one will be left alone.
© Olena Ganko
© translated into English by Maryna Tchianova
Автор публикации
